мене тепер приймає в домі свого брата в перших, принцесою. Принцеса Анді Такомбау ходить у червоному балахоні, що вільно висить на її сухих плечах. Вона встала із-за маленької швацької машини, що за нею вона сиділа. Простягає мені свою гарну, всю в перстенях, руку, всміхаючись. На її пристаркуватому обличчі не видно меланезійських негритянських рис, характерних для фіджійців; її мати була князівна з Тонга[1], одна з тих полінезійських жінок, що своєю красою дорівнюють найгарнішим европейкам з Півдня.
Ніколи не бачив я жіночої істоти з таким справжнім виглядом королівни-принцеси. Згинаюсь з глибоким поклоном. Навіть старий Туї ставиться до неї з пошаною, хоч вона й жінка, а жінок на Фіджі ні за що не мають. Але навколо голови принцеси Анді носиться „мана“, великий престиж старого й святого ватажківського роду її, того королівського роду острова Мбау, що живе тут з давніх-давен. Вона й багата, принцеса Анді. Вона має найкращу ділянку кокосового горіху, понад 350 акрів плантацій. Той, за кого б вона вийшла, лежав би собі на м'яких цинівках і товстів би. Та вона дівувала.
— Вітаємо, — каже вона мені. — Ви мешкаєте в нашій гостиниці? Ми влаштували б вам зустріч, та вже пізно. Коли б ви
32
