Перший піткернієць, з ким мені довелось увійти в розмову, був Крістіян з покоління капітана бунтарів. Він перший прийшов на борт „Роторуа“ з повною корзиною ананасів, кокосових горіхів і чудових бананів. Крім цього продавав він пам'ятки — торбинки з пальмової соломи, жахливо прикрашені квітками, і ящики з кокосового дерева й яскраві ланцюжки з черепашок. За ним вийшло з трьох великих човнів ще сто із його 164 земляків, чоловіки, жінки та хлопці, усі босоніж, але зрештою важно зодягнені в надзвичайно англійські артикули вбрання, хто в матроських шапках, хто в солом'яних капелюхах.
Ці обличчя, напіванглійські, напівканакські — не гарні. Адже ці люди вже ціле століття множаться від одних предків. Дивно, що ці люди такі чеснотливі, а на острові не виводяться пранці: пояснити це можна хіба тим, щоб не стало занадто великим населення для цього скелястого острова, що має всього вісім кілометрів в обводі. Якось, так з одно покоління тому, раптом вибухла на Піткерні епідемія божевілля. На протязі двох років майже всі мешканці острова один по одному переживали цю хоробу. Потім ця пошесть зникла безслідно. Але є щось таке в їхніх очах…
Молодий Крістіян, що в нього купую я овочі, має великі уха й в роті бракує йому
