буржуа з золотим ланцюжком від годинника на животі. Ці люди мешкали, звичайно, в одній з тих малих вілл, що я бачив, чоловік мав гарний заробіток, обидва могли сподіватися, що їх буде цілком забезпечено на старість, бо це були новозеляндські робітники. Я знав, чим найдужче захоплювався цей каменяр: розуміється, кінними перегонами.
Ми піднялися вище, аж на хребет гори, і побачили чудову картину: вулканічні контури гір і плодючі лавові яри півострова, між відкритим океаном і глибоким фіордом, що над ним лежить Акароа, тим фіордом, схожим на північно-італійські озера і так само гарним, як і вони. На високім пересмику, в гостиниці „Під ківі“, хотів я пообідати. Джім спинив авто. Настав той момент, коли європейський турист з висока добротливо каже до свого шофера: „Може, ви теж що-небудь перекусите“ — і гордо, не звертаючи уваги на подяку цієї людини, йде до свого панського стола.
Коли я зліз, шофер Джім сказав:
— Адже ви вживаєте перед їдою коктейль, чи не так? Джек, два Мартіні-коктейль[1]!
Офіціянт Джек відповів:
— Right о' (Добре), Джім!
Все було гаразд; а що я, чужинець, був Джімів гість, то цілком природна була річ, що він приймав мене з почестями
