фасад, де дебелі поліціянти командують: держи праворуч! де о п'ятій годині п'ють чай з булочками, — місто з усіма манерами, забобонами, життьовими формами вікторіянської Англії. Та найцікавіше те, що Джібон Векфільд сам зовсім не був статечним вікторіянцем, це був собі циган і бунтар; він збудував цей Крістчерч так, як дитина за виграшку будує місто з колодочок. Столиця сусідньої провінції, Денедін, стала так само шкотською і презбітеріянською, як Кістчерч — англійським і щиро церковним; навіть англійське єврейське місто, славнозвісне Вайтчепель, хотів Векфільд закласти в Новій Зеляндії; до цього не дійшло. Але Крістчерч цілком таке, яким хотів його мати його забавний творець: місто викоханих садів, місто, що пахне трояндами й милом, місто красивих котеджів, охайних скверів і зеленню зарослих спортових майданів. Норманська катедраля має дуже старовинний, поважний вигляд, хоч вона цілком нова, університет має стільки традицій, як і Оксфордський музей (що його заклали два німці — Юліус фон Гаст і отой геніяльний колись пекарський учень з Лінцу[1], а пізніше маорійський вождь Андреас Райшек), цей музей ще більше британський, ніж Брітіш-Музеум у Лондоні.
Тут, у Крістчерч, є навіть чудернацькі двоколки, що їх у Лондоні вже цілком вилучили