Провідник, поруч мене, торкається моєї руки й помагає сісти в човен. Його пальці кажуть: тільки тихесенько! Потім сідаємо всі. Провідник стоїть. Його руки, що якось особливо вилискують, простягаються в глибоку темряву над його головою. Ах! Там, над човном, натягнуто дротяну линву, провідник тягне човен далі, намацуючи руками линву; так їдемо ми цілком тихо, навіть весло не плескає по воді.
Тепер з тієї глибокої темної портової затоки, де був човен, виїздимо ми у велику печеру підземної ріки — і, єй-єй, не можна стриматися, щоб раптом не скрикнути. Випадково бачу я нечуване чудо насамперед у воді. Ця оксамитно чорна, густа, мов смола, з її таємничим шепотом вода геть уся засіяна зорями! Дивлюсь угору і бачу над самою головою молочний шлях з міріядами зір, що мигтять блакитними й зеленуватими відтінками, мов місяць, або червонявими, мов Марс. Коли я кажу: небо, молочний шлях, то я тут не маю на увазі поетичного образа або порівняння — це справді нічне небо в тій глибокій печері, але так густо засіяне зорями, яким ми неба ніколи ще не бачили. Місцями воно темне, немов хмаркою вкрите, місцями схоже на різдвяну ялинку, верхівкою звернену вниз, з неба у воду, нечувано яскраву ялинку, прикрашену тільки зорями.
