голуби, більші за наших і яскравіші, злітають угору, а в шелесті їхніх крил чути мов музику. Дрозди чикотять, а маленькі зелені папуги раз-у-раз снують. І все це стрілою летить, підскакує, цвірінькає, те маленьке привабливе багатокольорове царство, хто знає їм плем'я і рід.
А може, коли я скажу їхні назви… Не ті безпорадні європейські назви або педантичні вчені слівця; ні, місцеві маорійські назви новозеляндських птахів…
Я хотів би сказати, як це звучить, як воно свище й співає. Гадаю, я міг би це сказати людськими словами, коли б я вмів вимовляти ті багаті на голосівки чудові слова маорійської мови. Кожне отаке слово називає птаха в кущі, а заразом змальовує його й наслідує його голос:
— Піпіпі!
Піпіпі — це ж маленький брунатний дереволаз, а кокако — ворона.
— Туї, коко, пітуї! — виспівує пастор-пташка своє ім'я.
— Мако, комако, тітімако, макомако, корімако, какорімако! — дзвонить дзвін-пташка.
— Руру, — рекомендують себе инші птахи, — матугітугі, патараї, попотаї, нгірунгіру!
— Тоїтої, гігі! Піопіо! Ріроріро, матата, піріпірі!