мові згадується моє прізвище й назву моєї батьківщини — Австелія. Я гадаю, що це вже мусить бути врочистий тост. Але чому той голос звучить так…
Занімів голос, розступається коло перед зігнутою старою людиною, яка виходить на середину, половину кокосової шкаралупи, наповненої кавою, в тремтячих руках тримаючи. Приглядаюсь цікаво до того обличчя і…
Як його сказати? Одного разу, підчас війни, на кораблі, переповненому хорими на холеру, я раптом прокинувся зі сну, побачивши жахливий череп смерти, чи, може, тільки здавалось мені, що я побачив його, бо це ж мусив бути страшенно виразний сон. А тут, серед білого гарячого дня, дивлюсь я в ще жахливіше обличчя, бо воно мертве й заразом живе. Ця стара людина, що так щиро простягає мені чашу кави, не має носа, не має щік, ні зубів, ні бороди, це лише червона, як кров, загоєна маса розчавленого і роз'їденого м'яса, а в ньому чорні блискучі очі!
Це, инакше цього не можу назвати, сама смерть, найжахливіша смерть, що простягає мені чашу, вискаливши зуби: вітаю, на, пий!
113
