світі нема так багато церков, як на Самоа. Крім цього, стоять навколо охайного вигону розкішні самоанські будинки, схожі скоріш на великий павільйон для музикантів в якому-небудь европейському паркові: високий поміст, дерев'яні стовпи та склепистий дах; жодної стіни, самі сволоки та крокви.
Найкращу хату в цьому селі має батько мого приятеля Соолевао. Зразу видно, що хата якогось начальника, бо має вона форму злегка овальну, майже круглу і стоїть високо над громадським вигоном на штучнім маленькім горбку, що його поверхню із смаком викладено великими білими черепашинами. Я заходжу, і батько Соолевао, сивий, старий чоловік з майстерно татуйованими стегнами, щиро здоровить мене:
— Талофа!
— Талофа! — вітаюсь я. Це означає — любов.
Зараз таки мушу сідати на тоненьку плетену солом'яну цинівку. В домі ніде нема стільця, і я сиджу не дуже вигідно.
На короткий час залишаюсь на самоті, бо ж треба скликати всіх товаришів з села та приготовитися, щоб мене прийняти та влаштувати врочисту церемонію кави. Я роздивляюся в цьому великому порожньому будинкові, милуючись красою його пропор-
110
