врешті мешкання команданта граничної сторожі поручника т. зв. ґранічерів. Збуджений нами зі сну, він одягнувся, завів нас до своєї канцелярії і списав з нами протокол. Пополудні відіслано нас, під ескортою, підводою, яку ми мусіли самі заплатити, до команди дивізії до Бендер. В Бендерах примістили нас в добрім і чистім готелі у 2 кімнатах. На другий день знову списали з нами протокол. Румуни впевняли нас, що ми не є ані арештантами, ані полоненими, що мусимо тільки відсидіти тут контумацію. Але всетаки заборонили нам порозуміватися з цивільним населенням і не вільно нам було писати листів. До міста також не вільно нам було виходити, могли ми тільки проходжуватися по городі, що прилягав до нашого готелю. Поставили також коло нас варту, але вона більше була для нашої обслуги як для сторожі.
От. Цімерман і я просили дозволу на переїзд через Румунію, щоби дістатися до Відня і це нам навіть обіцяли. Час від часу відвідував нас один поручник зі стаційної команди і ми урґували в нього приспішення нашого прохання. Але минав тиждень за тижнем, а ми все ще сиділи на місці. На наше нещастя починали нам виходити гроші, бо ми мусіли самі платити собі помешкання і харчі. Коли ми повідомили поручника, що не маємо вже грошей, почали ми діставати їжу з румунської старшинської харчівні. Їжа була добра, але я не звик був до румунської кухні. Щоденне меню складалося з борщу, баранячого або козячого мяса в ріжних видах і цибулі так в полудне як і ввечір. По якімсь часі я так захорував на пронос, що це вже граничило з дезинтерією. Заопікувався мною тамошній ґарнізоновий лікар, дуже милий і бравий чоловік і я при його помочі поволі прийшов знову до себе.
Населення Бендер не знало, що ми за одні. Одні
