І чого поперло їх у жита? Таке вражіння, що тікали… Ет, боягузи! Мужицька кістка: хоробра коло власної баби на печі…
Самопочуття власної хоробрости було в Федора Макаровича остільки піднесене, що він навіть засвистав: „Б'ьють пороги, місяць сходить“…
А вже давно повернуло за полудень… Сухий вітер гасав у житах… Над самою дорогою закрутив вихор, у вихрі — шматок вати. Закрутив і кинув інструкторові кооперації прямо на віз… Кислиця сказав:
— Хай сьогодні не побачу Палажки, коли Тишків жупан не похожий, як дві каплі води, на жупан отамана в льоху. А жупан голови вакулівського споживчого товариства й смердить паленим льохом… З обох жупанів давно вилазить вата і, гуляючи в степу, десь на чужому возі шукає відпочинку… Коли ж до цього таємного епізоду взяти на увагу лекцію київського професора, то
