тах. Твоя сотня, Панасе, не сміє доторкнутися до михайлика. За се відповідаєте вашими головами. Ми дамо лад панам.
Пішли до великої залі. Тут в куточку сиділи налякані пані. Вони плакали й молилися.
Карпо Кожушенко сів на мягкенькій канапі й звелів привести перед себе пана Овруцького.
— Пізнаєш мене, пане Овруцький?
Пан Овруцький стояв перед ним з зв'язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.
— Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями на смерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.
Пан Овруцький здрігнув усім тілом. Він рванувся так, що аж посторонки на руках затріщали.
— Коли-б у мене не зв'язані руки, я-б тебе задушив руками.
— Хлопці! розв'яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.
Розтяли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.
— Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам…
— Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стремітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів…
Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх, й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.
В Остапа, зашуміло в голові. Йому нагадалося від разу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дітячі літа, панські покої, роскоші. Йому вдавалося, що він тепер як раз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.