— Пане полковнику, батьку! вік не забудемо — ось тобі дяка не погордуй — і викинув жменю червінців перед сотника.
Сотник вийшов з корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до коршми клунок з одежою.
— Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, каже, показуючи на бокові двері, та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів…
Козаки пішли передягатися…
За якийсь час не можна було їх пізнати. Нето, що орежа надворних козаків була инша, гарна, нова, але й вони самі мов не ті стали…
— А триста вашій мамі! — гукнув сотник, — я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.
— Здоровий будь, пане полковнику, говорив старший козак, даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.
Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями…
— Дурні хами, говорив сотник, вдяглося в людську одежу, та й зараз голову дере, мов пава…
— А я тобі, сотнику, кажу, що то не мужики, а якісь запорозькі свавольники… Вони ще якесь лихо скоять, а потому піде слава на козаків пана Потоцького. Мужик не держиться так гордо, а шабля в його те саме, що палиця, а сей — мов той лицарь.
Сотникові трохи в голові проясніло. Він справді злякався, та досадно йому стало, що так його перехитрили.
— Справді, Прокопе, побіжи та вели піймати, я трохи випив, то не можу бігти…
Прокіп метнувся з коршми, та по козаках і сліду не стало. Замішалися в юрбі. Прокіп вернувся.
— А що?
— Ого! Як камінь у воду! То певно Запорожці.
