панна зважилася вийти за старого бездітнього маґната, рахуючи на те, що не довго йому жити. Він умре, а вона візьме по йому його богацтва й заживе по своїй уподобі.
Пани, бачучи таку пару, стали насміхатися та нишком жартувати собі, хоч се не перепиняло їм кричати „віватів“.
Велику залю було вже приладжено до вечері. Понаставляли великих дубових столів, укритих тонесенькими скатертинами. Столи аж гнулися від позолоченого та срібного посуду, дорогих чарок і чаш.
За недовгий час маршалок виступив на середину й заповів, що йдуть ясновельможні. Усе стихло. Коли війшов до залі пан Овруцький, ведучи під руку жінку, усі крикнули „віват“, а на хорах заграла музика.
Пан Овруцький був одягнений у малиновий оксамитний кунтуш, оперезаний багатим поясом. Одну руку держав на держаку багатої шаблюки, другою вів під руку молоду жінку. Вона була вбрана в шовкову сукню. На голові в чорнім буйнім волоссі блищав діядем, прикрашений перлами. Від його відбивалося світло на всі сторони. На білій лебединій шиї пишалося гарне намисто. Були се великі перли, пощіплювані золотим тонесеньким ланцюжком невиданої роботи. Одним словом, обоє наділи того вечера на себе, що в них було найкращого й найдорожщого.
Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз-у-раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили инші гості, сідаючи по достоїнству.
Зараз потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. Мяса печеного, дичини, риб, усього — цілі скирти. Опріч замковоі служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набірав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подав свому слузі. А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали
