Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає що раз глибше свої кігті в українське тіло.
— Від Москви не ждати нам спасення, говорив дід Охрім. Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищчили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали, й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
— Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, казав твердо Карпо.
— І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з'єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву й Ляхів проженемо з нашої хати, а Туркові скажемо: зась! — А що-ж ви, козаки, тепер робите?
— Ворога б'ємо по давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
— Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би по перед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
— А хто-ж би, по твойому, мав бути перший? — питає Карпо.
— У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може-б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту — панів, щоб уп'ять козацтво розрослось та в пірря поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої, панської старшини, без реєстри, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна-б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі.
