— Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди є Бог, котрий нас оберігає… Чи ти вмієш молитися?
Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелян…
— Ну, гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької…
— А коли поїдемо до мами? — спитав хлопець.
— Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, зберемо яблук, груш, — треба мамі гостинця привезти…
— То вибираймо мед сьогодня, а завтра поїдемо…
— Бжоли ще не наробили меду, бо ще їм не пора…
Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.
Від того поволі крапля за краплею, змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки, то не такі люде, що їх усіх треба-б вішати та на кіл садовити…
Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невольників, билися з татарвою, з турками… Хлопець прислухувався до тих оповіданнь, жалів над недолею невольників.
А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили…
Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили, на кіл сажали. Тоді він не розумів защо. Йому казали, що се мужики, хами, що їм так і треба. Та нагадав собі й те, як мама нераз просила за тих хамів батька, як батько грімав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він
