Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потока, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.
— Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?
Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке що раз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.
— Чи втрапили-б сюди до мене?…
— Господь з тобою! Хто-б сього сподівався хто-б туди відважився зайти!
— Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо менї пора вертатись. Щасливої дороги!
Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.
— Ото чудасія! — каже Максим до Карпа…
Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.
— Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.
Хлопець кинувся бігти на його голос. Біля його біг пес, а ззаду бігло біле козятко, мекаючи.
Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до його припав до його руки.
— Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. — Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.
