Прийшли в печеру. На столі понаставляв Охрім такої всячини, що на десяток людей вистарчило б. З миски парував смачний борщ з свинячим мясом, була смажена риба, печена дичина, медівник, хліб і великий збанок доброго меду.
Посідали за стіл, старий проказав молитву й перехрестив тричі страви.
— Тепер їжте на здоровля й беріть, що завгодно — я припрошувати не буду.
Малого взяв на коліна й дав йому срібну ложку. Хлопцеві дуже смакували ті страви. Не треба було й козаків дуже припрошувати.
Вони їли, аж за вухами лящало.
По обіді пішов старий за своїм ділом. Хлопчина побіг за ним, а ззаду бігло козлятко й два невідступні товариші — пси.
Козаки полягали під черешнею з люльками, поки не задрімали.
По вечері полягали вп'ять під черешнею на траві. На колінах старого Охріма приліг хлопчина. Він не хотів іти спати в печеру. Старий постелив йому кожух овечий, а другим його прикрив. Хлопець узяв козлятко за шию та так і заснув.
— Слухай, діду, каже Карпо. Ти справно вмієш з дітьми поводитися. Чи ти-б не подержав при собі отсе хлоп'я, поки не підросте трохи? Бо справді не знаю, де його дінути, а з дитиною мені ніяково возитися.
— А ти як гадав? Я-б тобі його навіть не віддав тепер, — то ще дитина, заморилася-б. Не першина мені дітей ховати, хоч своїх не мав ніколи. Виховав я їх багато сиріток козацьких, поки на Січ не виправив. Нераз до мене навідуються ті, що живі зостались…
— В мене трохи червінців є, то дам на початок…
— Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп'я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що
