— Може-б ліпше гукнути козацьким звичаєм?
— Або заспівати… вже так давно не співали… І вони обоє заспівали:
Гей, хто в лісі озовися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку,
Не журися.
Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й ім самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.
Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.
— В повітрю дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…
— Яке тобі діло до чортового сина? — Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку зпоза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп'ята, без шапки.
За поясом стирчав довгий ніж.
— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.
— Хто ви в біса будете?
— А вже-ж що Запорожці. Знати птицю по піррю…
— Чого ви сюди забилися?
— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…
— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люде. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли-б ви були
