Воно-б так накрайще було, як би ми сюди в'їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.
Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати.
Хтось по-під тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:
— Ти чоловік, чи хто?
— Та вже ж не скотина! — озивається той незнайомий, — не бачиш?
— Коли-б бачив, то й не питав би — скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?
— А що тобі до його треба?
— Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи....
— Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо.
З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків. Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.
— Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. — Казаки позлізали з коней, підпустили попруги від сідла й повели навпомацьки в стайню та поприпинали до жолоба.
— Ви коней розсідлайте — до рана може вам тут бути безпечно — я зараз коням сіна підкину.
Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.
— А се хто? — питає якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.
— То я тату, — гостей Бог прислав, діло до тебе є.
Заблисли іскри від кресива, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою виконце.
До козаків приступив старий, сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.
— Не вже-ж Запорожці! — давно не бачив.
— Здоров був, батьку, чолом тобі б'ємо....
