Я розумію. Ти покладаєшся на небесне провидіння. Та коли чеснота полягає тільки в зусиллі, Евкріте, та в тій потузі, з якою Зенонові[1] учні силувались стати подібними на богів, то жаба, надимаючись, щоб стати такою завгрубшки, як бик, — виконує зразок стоїцизму.
Нікію, ти глузуєш і, як звичайно, блискаєш своїм глумом. Та коли бик, що про нього ти кажеш, є справді бог, як Апіс[2] або той підземний бик, що великого жерця його я тут бачу, та коли жаба, надхнена мудрістю, його дорівняється, то чи не буде вона справді чеснотніша за бика, і чи зміг-би ти уникнути подиву перед такою сміливою твариною?
Чотири прислужники поставили на стіл вепря, ще вкритого щетиною. Круг нього лежали пороблені з печеного тіста веперята, що ніби хотіли ссати і цим показували, що то самиця.
Зенетоміс звернувся до ченця:
— Друзі, один з наших гостей самохіть приєднався до нас. Славетний Пафнутій, що провадить на самотині чудесне життя — то наш несподіваний гість.
Кажи більше, Зенетомісе. Перше місце належить йому, бо він прийшов незапрошений.
А ми теж повинні, любий Луцію, зустріти його з особливою щирістю й добрати того, що може йому бути найприємнішим. Така людина менше чутлива до парування м'яса, ніж до запашности прекрасних думок. Напевно, ми зробимо йому приємне, коли
