— Кохання, що несу тобі я, повне слави, а ті кохання, що знаєш ти, породжують тільки ганьбу.
Таїс подивилась на нього похмурими очима; гостра зморшка лягла їй на маленьке чоло.
— Ти надто зухвало ображаєш свою господиню, чужинче. Подивись на мене й скажи, чи я подібна на істоту, пригнічену ганьбою? Ні! Я не відчуваю сорому, і всі, хто живе так, як я, відчувають його не більше, дарма що вони менше багаті й уродливі від мене. Я сію жагу кожним кроком, і за це мене вславлено по всесвіті. Я могутніша за царів землі. Я бачила їх біля своїх ніг. Подивись на мене, подивись на ці маленькі ніжки. Тисячі людей заплатили-б кров'ю за щастя їх цілувати. Я невеличка й відбираю мало місця на землі. Тим, хто бачить з високости Серапія, як я йду вулицею, я здаюся рижовим зернятком; але можна виповнити тартар[1] розбратом, розпачем, ненавистю та злочинами, що їх зчинило це зернятко між людьми. Чи не божевілля-ж казати мені про ганьбу, коли все навкруги гукає мені славу?
— Те, що слава в людських очах, є ганьба перед богом. О, жінко, ми виросли в надто різних середовищах, і не дивно, що ми не маємо ні спільної мови, ні спільних думок. Проте, небом свідчуся, що я хочу порозумітися з тобою, і намір мій — не покидати тебе, аж доки нас не опанує спільне чуття. Хто-ж надхне мені палких слів, щоб ти розтанула, як віск, від мого подиху, о жінко, і щоб пучки моїх бажань могли перетворити тебе, як знають? Яка сила віддасть тебе мені, о найулюбніша з душ, щоб дух, що надхнув мене, створив тебе вдруге і надав тобі нової краси, щоб гукнула ти, плачучи з радощів: «Я народилася тільки сьогодні!» Хто вибризкне з мого серця сілоамське джерело, де-б ти знайшла,
- ↑ Тартар — пекло (у греків).
