очима. Шестеро лебастрових козят тислись коло її вим'я, але вона піднесла свої двоїсті ратички та плескувату голівку, ніби хотіла зіп'ястись на скелі. Грунт був вкритий візантійськими килимами, подушками, що їх вишили жовті хінці, та шкірами лівійських левів. Непомітно куріли золоті кадильниці. Скрізь у великих оніксових вазах буяв квітучий перський бузок. А в глибочині, серед тіни і пурпуру, ясніли золоті цвяхи на перекинутій шкаралущі велетенської індійської черепахи, що була артистці за ліжко. Таїс тут пестилась що-дня, під бреніння води, серед пахощів та квіток, чекаючи часу вечері, та розмовляла з приятелями, або міркувала на самотині про театральне мистецтво чи про зникливі роки.
І сьогодні вона спочивала після вистави у гроті німф. Вона шукала в свічаді перших ознак занепаду своєї краси і з жахом гадала, що прийде кінець-кінцем час сивини та зморшок. Марно силувалась вона заспокоїтись, гадаючи, що досить спалити певні трави, примовляючи чарівничих слів, щоб повернути свіжину обличчя. Невблаганний голос гукав їй: «ти постарієш, Таїс, ти постарієш!» І піт жаху холодив їй чоло. Потім, роздивляючись на себе знову з безкрайньою ніжністю, вона бачила себе ще прекрасною і гідною кохання. Посміхаючись сама собі, вона шепотіла:
— Немає в Олександрії жінки, що могла-б змагатися зі мною що-до зграбности талії, грації рухів та розкішности рук, а руки, о моє свічадо, це справжні ланцюги кохання!
Гадаючи так, вона побачила невідому людину, худу, з палкими очима й скуйовдженою бородою, що стояла перед нею в розкішно вишитій одежі. Вона крикнула з жаху й упустила свічадо.
