— Якщо нам призначено зійти у вічну ніч з сивим волоссям і запалими щоками, якщо цей день, що посміхається нам з безмежного неба, буде нам останнім днем, — що нам до того, о моя Таїс! Будьмо варті життя. Ми багато проживем, коли багато почуватимем. Немає иншого розуму, крім розуму чуття: кохати — це розуміти. Чого ми не знаєм, те не існує. Навіщо нам мучитися через ніщо?
Вона йому гнівно відповідала:
— Я зневажаю таких, як ти, що нічого не сподіваються і ні в що не вірять. Я хочу знати! Я хочу знати!
Щоб дізнатись таємниці життя, вона почала читати філософічні книжки, але не зрозуміла їх. І в міру, як відходили від неї дитячі роки, їй було приємніше згадувати їх.
Вона любила ходити, передягшись, по завулках, передмістях, по громадських майданах, де зросла була в злиднях. Вона шкодувала, що не має батьків, а найбільше про те, що не може їх любити. Здибаючи християнських священиків, вона гадала про своє хрещення й почувала в собі збентеження.
Однієї ночи, коли Таїс, загорнувшись у довгу керею й сховавши своє біляве волосся під темною відлогою, блукала, як звичайно, передмістями, вона опинилась, не знати як, перед убогою церквою святого Івана Хрестителя. Вона почула, що в середині співають, і побачила ясне світло, що прохоплювалось крізь щілини дверей. В тім не було чогось дивного, бо під захистом Максенцієвого переможника, християни вже двадцять років як прилюдно святкували свої свята. Але ті співи були жагучим закликом до душі. Таїс була прилучена до святих таїнств; вона штовхнула рукою дверину і ввійшла до церкви.
