Потішившись кілька років із захоплення та любови антіохійців, вона зажадала побачити Олександрію й показати свою славу тому місту, де вона блукала дитиною в злиднях та зневазі, голодна й худа, як коник на пилявому шляху. Золоте місто зустріло її радісно й засипало новим багатством. Її виступи в театрі були тріумфом. До неї приходило прихильників і коханців без міри. Вона приймала їх байдуже, бо зневірилась, кінець-кінцем, що знайде Лолія.
Серед инших вона приймала й філософа Нікія, що бажав її, дарма що повчав жити без бажання. Він був багатий, але розумний і ласкавий. Та він не причарував її ні тонкощами свого розуму, ані витворністю свого чуття. Вона не кохала його; він гнітив її своїми вічними сумнівами. Бо він ні в що не вірив, а вона вірила в усе. Вона вірила у божественне провидіння, у всемогутність лихих духів, у долю, в закляття й у вічну справедливість. Вона вірила в Ісуса Христа і в добру богиню сирійців[1]; вона теж вірила, що суки брешуть, коли темна Геката[2] переходить перехрестя, і що жінки навіюють кохання, вливаючи любовного трунку в келех, обгорнений кривавим овечим руном. Вона прагнула невідомого; вона молилась незбагненим істотам і жила у вічному чеканні. Майбутність нагонила їй жаху, і вона прагнула її знати. Вона оточувала себе жерцями Ізіди[3], халдейськими[4] чарівниками, чорними чаклунами й ворожбитами, що завсіди дурили її і ніколи її не покидали. Вона боялася смерти й бачила її всюди. Коли вона віддавалась пристрасті, їй раптом здавалось, що льодовий палець торкається її голого плеча, і, геть ісполотнівши, вона кричала з жаху в обіймах, що її стискали.
Нікій казав їй:
