Його муки тяглися три дні й три ночі. Важко поняти віри, що людське тіло може стерпіти таке довге катування. Не раз гадали, що він уже помер; але зненацька він знову розплющував свої криваві очі. Вранці четвертого дня він заспівав голосом, чистішим за голос дитини:
— Скажи нам, Маріє, що ти бачила там, звідки йдеш?
Потім він посміхнувся й промовив:
— Ось вони, янголи доброго бога! Вони несуть мені овочі й вино. Яке прохолодне віяння їхніх крил!
Після того сконав.
Його обличчя і після смерти зберегло вираз щасливого захоплення. Воїнів, що вартували біля шибениці, обняло здивування. Вівантій, разом з кількома своїми братами-християнами, забрав Амесове тіло й поховав його в печері Івана Хрестителя між мощами мучеників. І церква зберегла славетний спогад про святого Хведора Нубійця.
Згодом три роки Константан, переможник Максенція[1], видав едикта, де забезпечував християнам мир, і відтоді вірних гнобили тільки єретики.
Таїс минав одинадцятий рік, коли її приятеля закатовано. Її огорнула туга й непереможний жах. Її душа не була така чиста, щоб зрозуміти, що невольник Амес і в житті, і в смерті був щасливий. В її маленькій душі виникла думка, що бути добрим на цім світі можна тільки ціною страшенних страждань. І вона боялася бути добра, бо її ніжне тіло жахалося болю.
Вона зарано почала віддаватися молодим хлопцям та стежити за старими чоловіками, що блукали вночі по передмістях; що діставала від них, повертала на ласощі та вбори.
- ↑ Константин, Максенцій — див. прим. Цезар до ст. 26.
