погрози часом злітали з його уст. Він казав, що багатії не збережуть до віку свого добра. Він ходив на громадські майдани, де звичайно сходились незаможні християни, збирав жебраків, що лежали під старими мурами, й оповіщав їм про визволення рабів та близький день правди.
— У царстві божому, — казав він, — раби питимуть прохолодне вино і їстимуть чудові овочі, а дуки, як собаки, лежатимуть їм біля ніг та жертимуть крихти з їхнього столу.
Ця мова не лишилась таємницею; вона ширилась по передмістю, і господарі боялись, щоб Амес не підбурив бува рабів на повстання. Шинкар почував до нього глибоку злість, але ретельно ховав її.
Одного разу з шинку зникла срібна сільниця, присвячена богам. Амеса обвинувачено, що він украв її з ненависти до господаря та богів імперії. Обвинувачення було безпідставне, і раб заперечував усіма силами. Проте, його потягли на суд, і як мали його за кепського слугу, то суддя засудив його на страту.
— Твої руки, — сказав він йому, — що ти не зумів використати на добре, будуть прицвяшковані до стовба.
Амес вислухав цей присуд спокійно і вклонився судді з великою пошаною; його відвели до громадської в'язниці. Протягом трьох день, що Амес там пробув, він безупинно оповіщав в'язням євангелію, і потім казали, що кількох злочинців, і навіть самого тюремника, він так зворушив своєю мовою, що ті повірили в розп'ятого Христа.
Його повели на перехрестя, де він, менше, як два роки тому, радісно переходив, несучи в своїй білій кереї маленьку Таїс, доньку своєї душі, свою улюблену квітку. Коли його розп'яли, він і разу не застогнав, тільки зідхнув кілька разів: «пити…»
