Потім він запитав малу неофітку[1]:
— Таїс, чи віриш ти в бога, всемогутнього отця, в його єдиного сина, що помер ради нашого спасіння та в усе, чого навчили нас апостоли?
— Так, — разом відповіли негр та негритянка, що трималися за руки.
З єпископового наказу Нітіда, ставши навколішки, зняла з Таїс одежу. Дитина лишилася гола, з амулетом[2] на шиї, і священик затопив її тричі в купелю.
Прислужники подали міро, яким Вівантій зробив помазання, та сіль, якої пучку він поклав на губи хрещеної. Потім рабиня Нітіда витерла тіло, призначене на вічне життя після багатьох іспитів, та одягла його в білу сукню, що її виткала власними руками. Єпископ дав усім поцілунок миру та, скінчивши обряда, здійняв з себе священну одежу.
Коли вони вийшли з печери, Амес сказав:
— Нам треба радіти сьогодні, бо ми дали душу господу богові; ходім-же до хати, де мешкає твоя світлість, отче Вівантію, та віддамо радості решту ночи.
— Ти сказав до-ладу, Хведоре, — відповів єпископ.
І він повів маленький гурт до своєї хати, що була поблизу. Там була тільки одна кімната, де стояло два ткацькі варстати, одоробало-стіл та лежав геть подертий килим. Тільки вони зайшли туди, як нубієць гукнув:
— Нітідо, принеси жарівку і глек із олією, та наготуємо доброї страви.
Сказавши так, він добув з-під своєї кереї кілька маленьких рибин, що був заховав. Потім, розпаливши велике огнище, він їх засмажив. І всі, — єпископ, дитина, два хлопчики, раб і рабиня, — сіли кружка на килимі та їли смажену рибу, славлячи господа. Вівантій розповідав про муки, що вистраждав був,
