ще й иншою, є взагалі явище XIX століття. Відкинувши все дивне, надприроднє в давньому християнстві, раціоналізувавши його, нові письменники використали цей, теж людський утвір, як новий для художнього оброблення матеріял, і то в двох напрямках. Одні переказували старовинні легенди так, якими вони були за давніх часів, тільки збільшуючи кількість малюнків з колишнього життя, вбачаючи художню насолоду саме в тому контрасті між наївним примітивізмом старовини та складністю сучасного життя, що завсіди сприяв великій популярності різних ідилій та пасторалів, а також творів з життя маловідомих народів — індійців, китайців, негрів то-що. Але поруч із проблемою суто-мальовничою, такі письменники ставили собі часто і психологічну: розповідаючи про те, як відбувались події за тих давніх часів, вони силувались зрозуміти й те, чому саме так вони одбувались. І в тих часах, що нас цікавлять, вони силувались зрозуміти психологію перших християн, ті умови їхнього життя та мислення, що сприяли повстанню й розвиткові самої релігії та з'єднаних з нею легенд. Шлях до таких художніх творів показав Ренан, змалювавши в своїх біографіях Христа (1863 р.) та апостолів (1867 р.), психологію тих людей, що створили християнство.
Ідучи иншим шляхом, нові письменники користувались із старих легенд, тільки як з певних формул, таких самих, як легендарні формули про Дон-Жуана, Фавста і т. ин.; але в ці формули вони вкладали цілком инший, здебільшого цілком сучасний, зміст. То був шлях Ґюстава Флобера, який, взявши християнську легенду про спокусу св. Антонія, використав її як фабулу для діяння сучасної, самітної людини, з її постійним шуканням правди, з її безмежними сумнівами, з її ваганнями та безпорад-
