вах свого ліжка, щоб він своїм виглядом невпинно попереджав мене не віддаватись шаленствам кохання та зміцняв-би мене в науці мого божественного вчителя Епікура[1], що відзначив небезпеку бажання. Та, правду сказати, кохання є хороба печінки, і не можна бути певним, що не спіткаєш її.
Пафнутій спитав:
— Доріоне, які маєш ти радості?
Доріон сумно відповів:
— Я маю тільки одну радість і згоджуюсь, що вона не з яскравих: це — міркування. 3 поганим шлунком годі шукати инших.
Користуючись із останніх слів, Пафнутій поклав прилучити епікурійця до радощів, що дає споглядання божества. Він почав:
— Почуй правду, Доріоне, і прийми світло.
Тільки-но він гукнув це, як побачив, що всі голови й руки повернулись до нього та робили йому знаки мовчати. Цілковита тиша опанувала театр, і незабаром залунали звуки героїчної музики.
Вистава починалась. Вояки виходили з наметів та готувались до подорожи; відразу страшним дивом верховину могили вкрила хмара. Потім ця хмара розвіялась і з'явилася Ахілова[2] тінь у золотій зброї. Простягши руки до вояків, вона, здавалось, казала їм: «Як! Ви йдете геть, Данаєві[3] діти! Ви повертаєтесь на батьківщину, якої я вже не побачу, і лишаєте мою домовину без жертвоприносин?» Головні грецькі ватажки уже купчились коло взгір'я. Акамант[4], Тезеїв син, старий Нестір, Аґамемнон із берлом та пов'язками споглядали диво. Пір, юний Ахілів син, лежав ниць у пилу. Уліс, що його можна було пізнати по шапці, з-під якої вибивалось кучеряве волосся, показував рухами, що він згоджується з тінню героя.
- ↑ Епікур — грецький філософ (342–270), що вбачав суть щастя у втіхах, але не тимчасових, а тривалих, до яких шлях єсть чеснота. Він заснував у Атенах свою школу в саду, спеціяльно на те купленому. Учні його й прихильники його філософії дістали назву епікурійців. Тепер епікурійцями звуть людей, що прагнуть до чуттьових насолод, але давній епікуреїзм навіть заперечував бажання, бо вони порушають найвищу втіху — душевний спокій.
- ↑ Ахіл — найбільший герой давнє-грецького епосу «Іліяда», син Пелея, володаря мірмідонянського народу в Тесалії (Греція). Він узяв участь у славетній Троянській війні, що один із кінцевих казкових епізодів і малює описана у А. Франса вистава. Щоб з'ясувати ролю дієвих осіб цієї й дальших сторінок, треба спинитися на самій війні. Трою (чи Іліон), мітичну столицю троянського народу, що жив на північному заході Малої Азії в країні Троаді коло взгір'їв гірського пасма Іди, зруйнували греки 1184 року перед р. х. Причини й самий перебіг цієї війни рясно прибрано легендами. Ніби Паріс (Парід), другий син троянського царя Пріяма, викрав Гелену, дружину спартанського царя Менелая, яку обіцяла йому богиня краси Афродіта, і ображений цар, підтриманий иншими грецькими володарями, посунув війною на Трою, щоб відібрати Гелену. На чолі війська став брат його Аґамемнон. Дев'ять років тривала облога Трої без рішучої переваги, аж почала схилятись на бік греків, коли Ахіл забив Гектора, першого Пріямового сина й головного троянського ватажка, хоч і сам Ахіл згодом загинув у бійці. Проте, грекам довелося таки брати Трою хитрощами. Вони вдали, ніби покинули облогу й подалися додому, а троянцям лишили, ніби дарунок за хоробрість, великого дерев'яного коня, де в середині загодя сховались грецькі салдати. Вночі, коли троянці затягли коня в місто, греки звідти вилізли, відімкнули браму й упустили своє військо, що повернулося. Троя була зруйнована й спалена. Троянок полонено, в тому числі Гекубу, дружину Пріямову, матір Касандри й Поліксени. Легенда каже, що Ахіл любив за життя Поліксену й обіцяв відвести грецьке військо від Трої, коли Поліксена стане йому за дружину. Але Ахіла вбито, і після смерти, з вимоги його тіни, син його Пір приніс Поліксену в жертву.
- ↑ Данаєві діти — так звуться в Гомеровій «Іліяді» греки з імени арійського (див. прим. Арґоліда до ст. 46) царя Даная, бо пізніший арґоський цар, Аґамемнон, став на чолі греків підчас троянської війни.
- ↑ Акамант — син легендарного героя Тезея, теж брав участь у Троянській війні. Він був серед вояків, що сховались у дерев'яній коняці.
