Узувши позолочені черевики та прип'явши до пояса гаманця, він сказав Нікієві, що весело дивився на нього:
— О, Нікію, те, що ти бачиш, не повинно здаватись тобі ганебним. Знай, що я зроблю побожний ужиток із цієї туніки, гаманця та черевиків.
— Любий мій, — відповів Нікій, — я не вбачаю тут нічого лихого, бо гадаю, що люди нездатні ні зло робити, ні добро. Добро та зло існують тільки в думці. Мудрець у своїх вчинках керується тільки звичкою та звичаєм. Я погоджуюсь на забобони, що панують в Олександрії, тому мене мають за чесну людину. Іди-ж, мій друже, і радій.
Але Пафнутій гадав, що господаря личить попередити про свій намір.
— Чи знаєш ти, — запитав він, — ту Таїс, що грає в театрі?
— Вона прекрасна, — відповів Нікій, — був час, коли вона була мені дорога. Ради неї я спродав млина, два лани хліба та склав на її честь три книжки гидких елегій. Звичайно, краса — це наймогутніше в світі, і коли-б ми були створені, щоб вічно володіти нею, то ми-б дуже мало турбувалися про деміургів[1], логоса[2], еонів[3] та про всі инші філософські мрії. Але як мені радісно, добрий Пафнутію, що ти прийшов із нетрів Тебаїди, щоб розмовляти зі мною про Таїс.
Сказавши це, він тихо зідхнув. А Пафнутій споглядав його з жахом, не розуміючи, як може людина так спокійно признаватися до такого гріха. Він чекав, що земля розпадеться і полум'я поглине Нікія. Та грунт не схитнувся, і мовчазний олександрієць, закривши долонею чоло, сумно посміхався спогадам далекої юности. Чернець підвівся і врочисто промовив:
— Знай-же, о Нікію, що за божою допомогою я вирву Таїс із брудних ланцюгів земного кохання
- ↑ Деміург — по-грецьки «творець», у Платона (див. прим. ст. 35) — бог, як творець всесвіту, а в пізніших прихильників Платонових (неоплатоників) — світова душа, з якої повстав видимий світ, ніби її тіло.
- ↑ Логос — буквально з грецької «слово», «розум», в олександрійській релігійній філософії означало вічну божественну думку про світ, що вона підчас творення виступила з бога, як син божий, середня істота між богом і світом.
- ↑ Еони — так звалися у гностиків (див. прим. Базілід до ст. 94) сили, що походять від божества й зумовлюють різні світові епохи, розвиток їх і кінець.
