і птахи кублились їй на голові. Проте, вона жила. Побачивши це, я пригадав Тімесу, флейтисту, обох своїх братів та батька і зрозумів, що цей індієць був мудрий. «Люди, — сказав я сам собі, — страждають, бо вони не мають того, що здається їм добрим, або, маючи те, бояться його позбутись, або ще тому, що терплять те, що здається їм лихим. Коли знищити всі ці забобони, то й усі болі зникнуть». Тим-то я поклав не володіти ніколи жадною річчю ради користи, цілком усунутись від цьогосвітнього добра, та жити самітно й нерухомо, за прикладом індійця.
Пафнутій уважно вислухав оповідання старого.
— Тімокле з Косу, — відповів він, — я погоджуюсь, що не все в твоїх доказах позбавлене ваги. Справді, зневажати цьогосвітнє добро є мудро. Але було-б безглуздо так зневажати й вічне добро та підпасти під божий гнів. Я оплакую твоє неуцтво, Тімокле, і я навчу тебе правди, щоб, дізнавшись, що існує бог утрьох іпостасях[1], ти скорився-б йому, як дитина батькові.
Але Тімокл урвав йому мову:
— Чужинче, не турбуйся викладати мені свою науку, й не думай, що ти схилиш мене поділяти свої думки. Моя думка — не мати думок. Я живу вільно від хвилювання і не даю одному переваги над иншим. Іди собі далі і не пробуй порушити щасливу байдужість, що мене опанувала, мов купеля після жорстоких праць минулих днів.
Пафнутій глибоко розумівся на справах віри. Він знав людське серце й зрозумів, що на старому Тімоклі немає ласки божої, і що день порятунку ще не наспів цій душі, оскаженілій у своїй загибелі. Він нічого не відповів, боючись, щоб напучення не повернулося на сварку. Бо часом трапляється, що, сперечаючись із невірними, трутиш їх у нові гріхи замість напутити.
- ↑ Іпостасі — тоб-то три особи божества в християнській релігії: бог-отець, бог-син і бог-дух святий.
