Павла, коли прийшов до нього. Ми розмовлятимемо про вічні речі, і, може бути, господь пошле нам ґавою хлібину, а мій господар чемно запросить мене розломити її.
Розмовляючи так сам собі, він пішов круг хижі, шукаючи, чи не знайде кого. Не ступив він і сто кроків, як побачив на стрімкому березі Нілу людину, що сиділа, підібгавши ноги. Людина та була гола; волосся й борода її були чисто сиві, а тіло було червоніше за цеглу. Пафнутій був певен, що то пустинник. Він привітав його тими словами, що ченці звичайно промовляють, зустрічаючись:
— Мир тобі, мій брате! Бодай зазнав-би ти колись ніжної прохолоди раю.
Людина нічого не відповіла, вона не ворухнулась і, здавалось, нічого не чула. Пафнутій зрозумів, що ця мовчанка була наслідком екстазу, звичайного у святих. Він схилився навколішки, стиснув руки і молився так, аж поки зайшло сонце. Тоді бачучи, що його сусіда не ворушиться, сказав йому:
— Пан-отче, коли ти вийшов з екстазу, що, як я бачив, опанував тебе, то благослови мене в ім'я господа нашого Ісуса Христа.
Той відповів йому, не повертаючи голови:
— Чужинче, я не розумію, що ти хочеш сказати, і не знаю того господа Ісуса Христа.
— Як! — крикнув Пафнутій, — його провіщали пророки; легіони мучеників прославляють його ім'я, сам цезар[1] уклонився йому, а допіру я змусив сільзілійського сфінкса, щоб він проголосив йому хвалу. Чи може-ж бути, що ти не знаєш його?
— Мій друже, — відповів той, — це може бути. Це було-б навіть певно, якби на світі щось певне було.
Пафнутій здивувався й засмутився на таке нечуване неуцтво цієї людини.
- ↑ Цезар — тут розуміється римський імператор Константин Великий (274–337), що переміг імператора Максенція (306 р.), який після поразки утопився в Тібрі. Ця перемога була разом з тим і перемогою християнства, бо Константин визнав його за державну релігію.
