рушити саму найзапеклішу людину. Тому Пафнутій промовив до сфінкса:
— О, звірю, визнай божественність Христа Ісуса, за прикладом сатирів та кентаврів[1], що бачив у пустині наш пан-отець Антоній! І я благословлю тебе в ім'я отця, сина і святого духа!
Він змовк; очі сфінксові заясніли рожевим світлом; важкі повіки звіреві затремтіли і гранітові уста вимовили кволо, як луна людського голосу, святе ім'я Ісуса Христа. Тому Пафнутій простяг правицю й благословив сільзілійського сфінкса.
Зробивши так, він пішов далі. Долина поширіла, і він побачив руїни величезного міста; храми, що ще залишились, тримались на ідолах, що були за колони, і голови жінок з коров'ячими рогами спиняли на Пафнутію пильний погляд, що змушував його полотніти. Він ішов так сімнадцятеро день; за їжу були йому тільки сирі трави, що він жував, а вночі він спав у зруйнованих палацах між дикими кішками та фараонськими пацюками; часом з'являлись там жінки, що бюсти їм кінчались лускатим риб'ячим хвостом. Але Пафнутій знав, що вони походили з пекла, і відгонив їх хрестом.
На вісімнадцятий день він натрапив далеко від селищ на злиденну хижу з пальмового листу, напівзасипану піском, що вітер сунув із пустині; він наблизився до неї, сподіваючись, що в цьому курені мешкає який побожний анахорет. Дверей ніде не було, а в середині він углядів кухоль, купу цибулин та ліжко з сухого листу.
— Ось, — сказав він сам собі, — аскетова оселя. Звичайно, пустинник не відходить далеко від свого мешкання, і я, певно, незабаром здибаю його. Я хочу дати йому поцілунок миру за прикладом святого самітника Антонія, що тричі поцілував пустинника
- ↑ Кентаври — за давнє-грецьким переказом, напівзвірячий тесалійський нарід, що жив по лісах та горах. Їх уявляли з людським тулубом по пояс і з конячою нижньою частиною тіла.
