— «Таїс помирає»! Зникніть світло, повітря й запашність! Згиньте, прояви і думки всесвіту! «Таїс помирає»… Вона була краса світу і все, до чого вона підходила, квітчалося відлисками її вроди. Які чудові були мудреці, що сиділи біля неї на бенкеті в Олександрії. Яка гармонійна була їхня мова! Рої дотепних речень злітали їм із уст і сласність напахчувала всі їхні думки. І тим, що Таїсин подих був на них, все, що казали вони, було коханням, красою і правдою. Чудова незбожність надавала принади їхнім суперечкам. Вони легко виявляли пишноту людського єства. Леле! і все це тепер тільки сон. Таїс помирає! О, як природньо було-б, якби й я помер з її смерти! Та чи можеш ти померти, ти, усохлий паростку, заплоде, виснажений у злобі й безслізних риданнях? Нещасний недоноску, як гадаєш ти зазнати смерти, не знавши життя! Хоч-би бог існував і прокляв мене! Я сподіваюся і хочу цього. Боже, якого я ненавиджу, слухай мене! Прокляни мене! Щоб змусити тебе на це, я плюю тобі в обличчя. Мені треба вічного пекла, щоб появити той вічний гнів, що я маю.
|
|
На світанку Альбіна зустріла антінойського абата на порозі келій.
— Ти вчасно прийшов, шановний отче, до наших мирних осель, бо, напевно, ти йдеш благословити святу, що дав був нам. Ти знаєш, що бог у своєму милосерді кличе її до себе, та як міг-би ти не знати новини, що янголи розносять по пустинях? Тому правда, що Таїс уже напередодні доброщасної смерти. Її праці закінчені, і я мушу повідомити тебе про життя, що вона провадила серед нас. Після того, як ти пішов, вона лишилась замкнена у келії, де ти поклав печатку, і я послала їй разом з їжею таку флейту, на яких грають по бенкетах дівчата її фаху. Я зробила так,
