і ти не зробив цього. Вона розкривала тобі обійми тіла, напоєного пахощами квіток, і ти не пірнув у невимовне зачарування її оголених грудей! Ти послухався заздрісного голоса, що казав тобі: «Повстримайся!» Дурню, дурню, нещасний дурню! О, жаль! О, гризоти сумління! О, розпач! Не мати радости понести в пекло спогад про незабутній час і гукнути до бога: «Пали мені тіло, суши кров мені в жилах, спопели мені кості, та не віднімеш ти в мене спогаду, що напахчує мене і живить на віки вічні!»… Таїс помирає! Смішний боже, ти й не знаєш, як я глузую з твого пекла! Таїс помирає, і вона ніколи не буде моєю, ніколи, ніколи!
І тим часом, як берлина сунулась за швидкою течією, він лежав цілими днями ниць і бурмотів:
— Ніколи! ніколи! ніколи!
Потім, пригадуючи, що вона віддавалась, тільки не йому, що вона розливала по світу хвилі кохання, а він не занурив у них своїх уст, — він схоплювався і вив від туги. Він дряпав собі груди нігтями і шарпав руками собі тіло. Він гадав:
— Коли-б то я міг убити всіх, хто кохав її!
Думка про ці вбивства заливала його насолодним шаленством. Він марив, як-би він поволі задушив Нікія, не хапаючись, зазираючи йому в-вічі. Потім його шаленство раптом ущухло. Він став кволий і ніжний. Незрозуміла ласка зм'ягшила йому душу. Його обняло бажання кинутись на шию приятелеві свого дитинства і сказати йому: «Нікію, я люблю тебе, бо ти її кохав. Кажи мені про неї! Скажи мені, що вона тобі казала». А вістря цих слів безнастанно проймала йому серце: «Таїс помирає!»
— Прозорості дня! посріблені нічні тіні, зорі, небо, дерева з тремтячими верховіттями, дикі звірі, свійські тварини, турботні душі людей, — чи чуєте ви
