випромінював світло, як Мойсеєве чоло. Його очі мали орлячий погляд, а на круглих щоках йому ясніла дитяча посмішка. Щоб благословити нарід, він підніс свої руки, знеможені століттям нечуваних управ, і його голос поклав останню снагу на такі слора любови:
— Які прекрасні твої ятки, о Якове! Які приємні твої намети, о Ізраїле!
Відразу-ж із краю до краю живоплоту залунав псальм, як гармонійне гуркотіння грому:
— Щаслива людина, що боїться господа…
Тимчасом Антоній разом із Макаром та Аматом проходив між лавами старих анахоретів і пустинників. Цей прозірливець, що бачив небо і пекло, цей самітник, що з розщілини в скелі керував християнською церквою, цей святий, що тримався віри мучеників днями найтяжчих іспитів, цей учений, що красномовство його нищило єретиків, — ніжно промовляв до кожного з своїх синів і прощався з ними, напередодні своєї доброщасної смерти, яку бог аж тепер йому пообіцяв.
Він казав абатам Єфремові та Серапіону:
— Ви керуєте незліченним військом, і обидва ви — славетні воєводи. На небі ви одягнете золоту зброю і архангел Михайло поставить вас на чолі своїх військ.
Помітивши старого Палемона, він обняв його й мовив:
— Ось найлагідніший і найкращий з моїх дітей. Його душа ширить круг себе запашність, таку ніжну, як цвіт бобів, що він сіє що-року.
Абатові Зосімі він сказав так:
— Ти не зневірився набожественій доброті, тим-то на тобі перебуває мир господень. Лілея чеснот розквітла на гною твоєї розпусти.
