Сторінка:Анатоль Франс. Таїс. 1927.pdf/162

Ця сторінка вичитана

Тільки він скінчив цю молитву, ламлючи руки, як страшний регіт струснув мури домовини, і голос, що він чув на верхівлі колони, глузливо промовив:

— Ось молитва, варта требника Марка-єретика. Пафнутій — аріянин! Пафнутій — аріянин!

Як блискавкою підтятий, чернець непритомно упав додолу.

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Коли він розплющив очі, то побачив круг себе ченців у чорних рясах, що лили йому воду на скроні та читали молитов. Багато їх стояло ще й за порогом з пальмовим гиллям у руках.

— Коли ми переходили пустиню, — сказав один з них, — то почули крики в цій домовині; ми зайшли й побачили, що ти лежиш нерухомо на тахлях. Напевно дияволи повалили тебе на землю і втікли, коли ми прийшли.

Пафнутій, підвівши голову, запитав кволим голосом:

— Брати мої, хто ви такі? І чом ви тримаєте пальми в руках? Чи не з приводу моїх похорон?

Йому відповіли:

— Брате, хіба ти не знаєш, що нашого пан-отця Антонія, який має сто п'ять років віку, попереджено про близьку смерть, і він сходить з Клозінської гори, де був відокремився, і йде, щоб благословити незліченних дітей своєї душі? Ми вийшли з пальмами назустріч нашому духовному отцеві. Але як ти, брате, не відаєш про таку велику подію? Чи може бути, що янгол не прийшов до тебе в домовину і не попередив тебе про це?

— Леле! — відповів Пафнутій, — я не годен такої ласки, і єдині господарі цього мешкання — демони та вампіри. Моліться за мене! Я — Пафнутій, антінойський абат, найнещасніший з божих рабів.