Він гадав:
— Думко, куди ти мене завела?
Він постановив зрештою взятися до ручної праці, щоб дати своєму духові потрібного спокою. Коло джерела, в затінку пальм переплутались гиллям листаті банани. Він зрізав кілька галузів із них і відніс у домовину. Там він витіпав їх під камінем і розщіпив на тоненькі волокінця, як він бачив роблять мотузярі. Він задумав зробити мотузку замість тієї, що в нього украв диявол. Демони мали з того неприємність: вони перестали бешкетувати, навіть теорбістка, відмовившись від чарів, була спокійна на розмальованій стіні. І Пафнутій, обробляючи бананові стеблини, зміцняв собі відвагу та віру.
— За допомогою неба, — казав він сам собі, — я переможу тіло. А що-до душі, то вона зберегла надію. Дияволи й ця проклята марно силкуються навіяти мені сумнівів що-до божеської природи. Я відповім їм словами апостола Івана: «Спочатку було слово і слово було богом». В це я міцно вірю, і коли те, в що я вірю, є нісенітниця, я вірю в нього ще міцніше. Навіть треба, щоб це була нісенітниця, бо, в противному разі, я-б знав, а не вірив. А знання не дає життя, і тільки віра спасає.
Він сушив на сонці і мочив у росі розрізнені волокінця і що ранку перекладав їх, щоб вони не загнилися. Він радів, почуваючи, що в ньому відроджується дітяча простота. Коли він виплів собі мотузку, то нарізав очерету, щоб робити з нього кошики та мати. Кімната в домовині нагадувала кошикарню, і Пафнутій в ній легко брався після праці до молитви.
Проте, бог не сприяв йому, бо однієї ночи він прокинувся від голосу, що схолодив його жахом: він догадався, що то був голос мерця. Чути було хапливий заклик, тихеньке шепотіння:
