«Я плачу й стогну, бо один з християн, що живуть тут, побив мене різками й ганебно прогнав».
Найстаріші в пустелі мали владу навіть над грішниками та нечестивцями. Їхня доброта часом бувала страшною. Від апостолів їм спало право карати за образи, вчинені справжньому богові, і ніщо не могло врятувати тих, кого вони засудили. По різних містах і навіть між людністю самої Олександрії з жахом переказувано, що земля розсідається, щоб поглинути злочинців, яких вони били своїми патерицями. Так само боялися їх люди лихої поведінки, зокрема артисти, блазні, жонаті священики та перелюбки.
Чесноти цих праведників були такі великі, що скоряли під їхню впаду навіть дике звір'я. Коли який з самітників мав померти, приходив лев і рив йому яму пазурями. Свята людина з того дізнавалась, що бог кличе її до себе, і прощалася з усіма братами своїми, цілуючи їх у щоку. Потім радісно лягала, щоб упокоїтися в господі.
Але з того часу, як Антоній[1], обтяжений більше, як стома роками віку, відокремився з своїми улюбленими учнями, Макаром та Аматом, на Клозінській горі, по всій Тебаїді не було ченця, славнішого своїми вчинками за Пафнутія, антінойського[2] абата. Що правда, Єфрем та Серапіон головували над далеко більшим числом ченців і переважали його в духовному та звичайному керуванні по манастирях. Але Пафнутій пильнував постів як-найсуворіше і часом лишався аж три дні, не заживаючи їжі. Він носив волосяницю з як-найшерсткішої вовни, батожив себе зрана і ввечері й лежав часто, простягшись обличчям до землі.
Його двадцять четверо учнів побудувало собі хижі близ його мешкання і наслідувало його повстримність. Він щиро любив їх в ім'я Христове і невпинно
- ↑ Антоній — найвідоміший з тебаїдських анахоретів (251–356), що, за легендою, зазнав у своїй келії силу спокус від диявола.
- ↑ Антіноя — місто в давньому Єгипті, у Тебаїді на правому березі Ніла. Свою назву дістало після того, як імператор Адріян збудував у ньому храм на честь свого фаворита Антіноя, що втонув у Нілі коло самого міста.
