— Чом ти кажеш мені дивиться на ці образи? Напевно на них змальовано земні дні ідолянина, що тіло його спочиває тут під моїми ногами, в глибу домовини, в труні з чорного базальту. Вони нагадують про життя мерця і, по-при всі свої ясні фарби, є тільки нічні тіні. Життя мерця! О суєта!..
— Він помер, але він жив, — відмовив голос, — а ти помреш, не живши.
З того дня Пафнутій не мав і хвилини спокою. Голос до нього промовляв безупинно, Дівчина з теорбою пильно дивилась на нього своїм оком з-під довгих рісниць. Вона й собі казала:
— Дивись: я таємнича й прекрасна. Покохай мене; вичерпай в моїх обіймах кохання, що мучить тебе. Чом ти боїшся мене? Ти не в силі мене уникнути! бо я є жіноча краса. Де гадаєш ти від мене тікати, безглуздий? Ти здибуватимеш мій образ у блиску квіток, у стрункості пальм, в скоках газель, у гомінкому струмінні води, в ніжному місячному сяєві, а коли ти заплющиш очі, то відчуєш його в самому собі. Тисяча років минуло, як чоловік, що спить тут, сповитий на ліжку з чорного каменю, пригортав був мене до серця. Тисяча років минуло, як він дістав був останній поцілунок з моїх уст, і через те сон його ще й досі напахчений. Ти мене гаразд знаєш, Пафнутію. Як це ти не пізнаєш мене? Я одне з незліченних Таїсиних утілень. Ти освічений чернець і глибоко розумієшся на спізнанні річей. Ти подорожував, а підчас подорожи навчаються як-найбільше. Часто день на чужині дає більше новин, ніж десять років домівки. Отже, не минула тебе, напевно, мова, що Таїс жила колись у Аргосі під ім'ям Гелени. Вона-ж мала в Тебах Стобрамих[1] друге існування. І Таїс із Тебів — це я. Як ти про це не догадався? За життя я взяла на себе належну частину гріхів світу, і тепер,
- ↑ Теби Стобрамі — одне з найславніших міст у давньому Єгипті.
