й пожвакані звірми, валялись на порозі. Перейшовши це кладовищенське місто, виснажений Пафнутій упав перед домовиною, що стояла збоку, коло джерела, оточеного пальмами. Це була пишно оздоблена домовина; дверей їй бракувало, і в середині видно було пофарбовану кімнату, де кублилось гадюччя.
— Ось, — зідхав він, — відтепер моє мешкання, оселя мого каяття і спокути.
Він зайшов туди, відкинув геть ногою плазунів, і лежав простягшись на тахлях аж вісімнадцять годин, а після пішов до джерела й напився із жмені. Потім він зірвав дактилів та кілька стеблин лотосу й поїв його насіння. Гадаючи, що такий спосіб життя є добрий, він узяв його за правило існування. З ранку до вечора він не підводив чоло від каменю.
Аж ось одного разу, лежавши так, він почув голос, що казав:
— Подивись на ці образи і навчайся.
Тоді, піднісши голову, він побачив на стінах кімнати малюнки, що являли собою сцени веселого родинного життя. Це була дуже давня праця чудової вмілости. Там були куховари, що роздмухували вогонь, а инші патрали гуси чи смажили четвертинами баранів на триногах. Трохи далі мисливець ніс на плечах газелю, пронизану стрілами. Там селяни сіяли, жали та збирали овочі. В иншім місці жінки танцювали під звуки віол, флейт та арф. Молода дівчина грала на теорбі. Квітка лотосу блищала в її старанно зачісаному волоссі. Крізь її прозору одежу видно було чисті форми її тіла. Її груди й обличчя були заквітчані, її прекрасне око дивилось перед себе з обличчя, поверненого профілем. Постать ця була витворна. Пафнутій, глянувши на неї, схилив очі й голосно відповів:
