мені тіло на очах у янголів. Я дійшов навіть любови до своїх катувань. Але бог мовчить, і його мовчанка мене дивує. Він покидає мене, мене, що не мав нічого, крім нього, він покидає мене самітного серед жаху з його відсутности. Він зникає від мене. Я побіжу за ним. Цей каміну пече мені ноги. Швидче, рушаймо, щоб знову дістатися бога.
Він зразу-ж схопився за драбину, що була прихилена до колони, поставив на неї ноги і, переступивши щабель, опинився віч-на-віч з головою тварини: вона чудно посміхалася. Йому стало ясно тоді, що те, що він мав був за місце спочинку і слави, було тільки диявольським засобом збентеження і прокляття.
Він похапцем переступив усі щаблі й торкнувся грунту. Його ноги вже забули землю; вони хиталися. Але почуваючи на собі тінь проклятої колони, він примусив їх бігти. Все спало. Він непомітно перейшов великий майдан, оточений шинками, коршмами та заїздами, і кинувся до провулку, що підіймався до лівійських горбів. Собака, що гнався за ним гавкаючи, облишив його тільки коло перших пісків пустелі. А Пафнутій ішов геть у країну, де не було шляхів, хіба тільки сліди дикого звіря. Лишаючи позад себе хатини, де жили фальшівники монет, він цілу ніч і день провадив свою сумну втіканину.
Кінець-кінцем, мало не конаючи з голоду, спраги та притоми, і не відаючи ще, чи далеко від нього бог, він уздрів мертве місто, що розляглося навкруги і губилося в пурпурі обрію. Мешкання, геть відокремлені й подібні одне на одне, нагадували піраміди, стяті на половині своєї височіни. То були домовини. Двері в них були зламані, і видно було, як у темряві заль блискали очі гієн та вовчиць, що годували своїх малят, а мерці, обдерті грабіжниками
