міряй свою могутність, Пафнутію! Такий великий святий, як ти, повинен літати в повітрі. Плигай; янголи вже готові тебе підтримати. Плигай-же!
Пафнутій відповів:
— Хай воля господня панує над землею і небом.
Хитаючи своїми довгими, витягнутими руками, мов безпірними крилами великого хворого птаха, він мав уже кинутись, як зненацька гидкий регіт вибухнув йому коло вух. Жахнувшись, він запитав:
— Хто там регоче так?
— Ха, ха! — верещав голос, — ми тільки починаємо наше приятелювання; колись ти ближче зазнайомишся зі мною. Любий мій, це я змусив тебе зійти сюди, і повинен висловити тобі своє цілковите задоволення на ту слухняність, з якою ти чиниш мою волю. Пафнутію, я вдоволений з тебе!
Пафнутій промимрив голосом, стиснутим від жаху:
— Геть, геть! Я пізнаю тебе: ти той, що вивів Ісуса на портик храму і показав йому всі царства світу.
Він безсило впав на камінь.
— Як-же я не пізнав його раніше? — гадав він. — Нещасніший за тих сліпців, глухих та паралітиків, що надіються на мене, я втратив чуття до надприродніх річей, і, зіпсованіший за маніяків, що жеруть землю і скидаються на мерців, я не відрізняю вже пекельних вигуків від небесних голосів. Я втратив навіть свідомість немовляти, що скиглить, коли його відлучають від грудей годувальниці; свідомість собаки, що чує слід свого господаря; рослини, що вернеться до сонця. Я став іграшкою дияволів, і сатана привів мене сюди. Коли він підніс мене на цю верхівлю, хіть та гордощі теж зійшли зі мною разом. Та не великість моїх спокус вразила мене. У Антонія на горі було їх теж досить. Хай їхні леза пронизують
