Тоді пустиню населяли анахорети. Обидва нільські береги рясніли безліччю плетених з гілля та глиною обмазаних хижок, що їх власними руками ставили самітники трохи нарізно, щоб і жити окремішно, і допомагати тимчасом одне одному в разі потреби. Де-не-де височіли над хижками хрести на церквах, де святами збирались ченці на відправу та до причастя. Були ще геть при березі будинки, де жили по тісних келіях кенобіти*[1][2], що єдналися тільки за тим, щоб глибше відчувати самітність.
Анахорети й кенобіти жили повстримно, заживали їжі тільки після заходу сонця, і за всі страви їм був хліб із пучкою соли та трохи зілля. Котрі з них забивались аж на піски, знаходили собі притулок у печері чи в домовині й жили там ще самітніше.
Всі вони пильнували повстримности, носили волосяниці та ланцюги, спали на голій землі після довгих вчувань, молились, співали псальмів і, до всього того, що-дня чинили шедеври каяття. Зважаючи на перворідний гріх, вони відмовляли своєму тілу не тільки втіх чи задоволення, а навіть звичайнісінького, найпотрібнішого на думку світських людей, догляду. Вони вважали, що недуги наших членів очищують нам душу і що для тіла немає кращих
