«Мов нубійське ягня, що гнеться під вагою своєї розкішної вовни.
«Відсвяткуймо-ж цей день, здобривши олією нашу страву.»
Прийшовши до порогу абатової келії, вони впали навколішки й сказали:
— Хай благословить нас отець наш й хай видасть кожному мірку олії, щоб відсвяткувати його поворот!
Тільки Павло Простий стояв і питав:
— Що воно за людина?
Він не пізнавав Пафнутія. Але ніхто не зважав на його мову, бо всі знали, що йому бракує розуму по-при всю його побожність.
Замкнувшись у своїй келії, антінойський абат так гадав:
— Ось я, кінець-кінцем, дістався оселі свого спочинку і щастя. Я повернувся до фортеці свого задоволення. Та чом-же ця люба очеретяна покрівля не вітає мене дружньо, а стіни не кажуть мені: «Заходь у добрий час!» Ніщо не змінилося в цьому обраному мешканні з часу, як я був пішов. Ось стіл і ліжко. Ось голова мумії, що не раз навіювала мені спасенних думок, ось книжка, де я часто шукав образів божих. Проте, я нічого не знаходжу з того, що тут був лишив. Всі речі ніби прикро втратили свої звичайні принади, і мені здається, що я бачу їх уперше. Коли я дивлюсь на стіл і ліжко, витесані колись власними руками, на чорну, засохлу голову, на папірусові сувої, — мені здається, що я бачу речі мерця. Я не пізнаю їх, дарма що знав їх так довго. Леле! це я став не той, що був, бо насправді ніщо не змінилося круг мене. Тепер я — инший, а колишній я — помер. Що сталося йому, мій боже? Що він поніс за собою і що лишив мені? І хто я такий?
