Пафнутій повертався до святої пустині. Коло Атрібісу[1] він сів на корабель, що плив угору Нілом, везучи харчі до манастиря отця Серапіона. Коли він зійшов на землю, його учні посунули йому назустріч, виявляючи велику радість. Котрі підносили руки до неба, инші, простягшись на землі, цілували абатові сандалі. Вони вже знали, що святий учинив у Олександрії, бо ченці звичайно одержували невідомими й швидкими шляхами звістки про перемогу та славу церкви. Новини котилися пустинею хутко, як самум.
Пафнутій заглиблювався у піски, а учні йшли за ним й славили господа. Флавіяна, найстарішого з братів, охопило зненацька побожне навіженство, і він почав співати надхнений псальм:
— «Благословений день! Наш отець повернувся до нас!
«Він повертається, вкритий новими заслугами, що вартість їх нам зачислена буде!
«Бо батькові чесноти є багатство дітей, і абатова святість спасе всі келії.
«Пафнутій, наш пан-отець, дав Ісусові Христу нову наречену.
«Він обернув своєю чудесною здібністю чорну вівцю на білу.
«І ось він повертається до нас, вкритий новими заслугами.
«Мов бджола з Арсіноїтіди, отяжена нектаром квіток.
- ↑ Атрібіс — давнє місто в нижньому Єгипті, що того часу відогравало чималу ролю, бо там містилась єпископська катедра.
