долю й не знали жадної праці, крім молитов, споглядання та надхнення. Тому їх звали Маріями, і були вони вдягнені в біле. А тих, хто працював руками, називали Мартами, і вони були в блакитних сукнах. Всі були в пов'язках, але в наймолодших кучері вибивались на чоло; треба гадати, що таке сталося мимо їхньої волі, бо статут цього не дозволяв. Старезна жінка, висока й сива, ходила з келії до келії, спираючись на патерицю з твердого дерева. Пафнутій приступив до неї, з пошаною поцілував їй край одежі й промовив:
— Хай мир господень буде з тобою, шановна Альбіно! Я несу до вулика, де ти царюєш, бджолу, що я знайшов заблукалу на шляху без квіток. Я взяв її у долоню рук й відігрів своїм подихом. Я даю її тобі.
І він показав пальцем на артистку, що схилилась навколішки перед цезаревою донькою.
Альбіна на мить спинила на Таїс свій пильний погляд, сказала їй підвестись, поцілувала її в чоло, а потім промовила до ченця:
— Ми помістимо її між Маріями.
Тоді Пафнутій розповів їй, якими шляхами приведено Таїс до спасенної оселі, та просив, щоб її спершу замкнути до келії. Ігуменя на це згодилась і повела покутницю до хижі, що стояла порожня після смерти отроковиці Лети, яка освятила її своїм життям. В цій тісній клітці було тільки ліжко, стіл та кухоль, і безмежна радість обняла Таїс, коли вона переступила її поріг.
— Я хочу сам замкнути двері, — сказав Пафнутій, — і накласти печать, яку Ісус зломить власними руками.
Він узяв коло джерела жменю вогкої глини, поклав туди свою волосину та трохи слини й при-
