ною кров'ю, щоб усі, хто побачить його, знайшли собі чистоту серця і чуття! О, свята свята, велика свята Таїс!
Коли він так молився й пророкував, молодий хлопець проїздив поуз на ослі. Пафнутій сказав йому злізти, посадовив Таїс на осла і повів його шляхом за вуздечку. Надвечір вони натрапили на струмок, отінений пишними деревами; тут чернець, прив'язавши осла до фігового дерева, переломив із Таїс хлібину і вони їли її, присмачивши сіллю та ісопом. Вони пили пригоршнями свіжу воду й розмовляли про вічні речі. Вона казала:
— Я ніколи ще не пила такої чистої води і не дихала таким легким повітрям; я почуваю, що бог лине у подихах леготу.
Пафнутій відповів:
— Тепер ще ніч, сестро моя. Блакитні тіні ночи вкривають горби. Та незабаром ти побачиш, як блиснуть на світанку оселі життя і займуться троянди вічного ранку.
Вони йшли цілу ніч; місячний серп кольорив вершечки хвиль, а вони співали гімнів та псальмів. Коли зійшло сонце, пустиня розляглася перед ними, як безкрайна лев'яча шкура на лівійській землі. На межі пісків під пальмами височіли келії у проміннях світанку.
— Отче мій, — запитала Таїс, — чи не це оселі життя?
— Правда, моя донько і сестро! Це спасенна оселя, де я замкну тебе власними руками.
Незабаром вони побачили скрізь жінок, що купчились коло аскетичних мешкань, як бджоли коло вуликів. Инші пряли льон, і небесне світло сходило на них, як божественна посмішка. Ще инші міркували під тінню тамарисків; їхні білі руки гуляли, бо вони були сповнені любови, обрали собі Магдалинину
