сердній людині; потім побіг до тих, хто шпурляв каміння, і почав дзвонити грошима їм під вухами. Вони були надто розлючені й не звернули спершу на те жадної уваги; та помалу їхні погляди повернулися на дзенькіт золота і незабаром їхні притомлені руки перестали загрожувати Пафнутієві; побачивши, що він привернув їхні очі й душі, Нікій розкрив свій гаман і почав кидати в юрбу золотими та срібними монетами. Найжадібніші нахилялися й збирали їх. Філософ, радіючи на перший успіх, зручно розкидав навкруги динарії[1] та драхми. На дзвін металевих монет, що скакали по бурківці, юрба переслідників кинулась на землю. Жебраки, раби й купці навперейми плазували в пилу, а патриції, скупчившись біля Керона, дивились на це видовище й голосно реготали. У самого Керона втишилось обурення. Його приятелі підбадьорювали змагачів, що простяглись на землі, обирали бойців, ішли на них у заклад, а коли заводилась бійка, то підбурювали цих нещасних, як це роблять з собаками, що гризуться. Одному каліці пощастило схопити драхму, і весь майдан привітав це гучним вигуком. Юнаки й собі взялися кидати монети, і врешті на майдані видно було тільки безкрайність спин, що штовхались під металевим дощем, як хвилі морського припливу. Про Пафнутія всі забули.
Нікій підбіг до нього, накрив його своєю кереєю й потяг його разом із Таїс у заулки, де за ними ніхто вже не гнався. Вони бігли якийсь час мовчки, потім уважаючи, що небезпека вже далеко, зменшили ходи, і Нікій сказав тоном трохи сумного глузування:
— Отже, це сталося! Плутон[2] привлащує Прозерпіну[3], і Таїс хоче йти далеко від нас за моїм суворим приятелем.
