Він простяг руку до Таїс, але чернець несподівано штовхнув його, і він, захитавшись, покотився до огнища на розкидані головешки.
Тимчасом старий Тадей никав серед натовпу, шарпаючи за вуха рабів, цілуючи руки господарям, та кожного підбурював проти Пафнутія, і вже зібрався невеличкий гурток, що рішуче посунув на злодія-ченця. Керон підвівся з попеченим обличчям, обпаленим волоссям, задихуючись від люти та диму. Він блюзнив богів і кинувся серед нападників, що позад них плазували жебраки, махаючи своїми милицями. Незабаром Пафнутія замкнуло коло витягнутих кулаків, піднесених ціпків і вигуків про смерть.
— Крукам ченця, крукам!
— Ні, киньте його в огонь. Засмажте його живцем!
Схопивши свою прекрасну здобич, Пафнутій притис її до серця.
— Нечестивці, — гукав він гримучим голосом, — не важтесь вихопити горлицю у орла господня. Краще йдіть за прикладом цієї жінки та поверніть свій бруд на золото, як вона це зробила. Відмовтесь за її прикладом від хибного добра, яке володіє вами, хоч вам здається, що ви ним володієте. Кваптесь: дні близькі, і божественному терпінню приходить кінець. Покайтесь, визнайте свою ганьбу, плачте й благайте. Ідіть за Таїс. Зненавидіть свої злочини, вони-ж бо такі великі, як і її. Хто з вас, бідний чи багатий, купець, салдат, раб, чи славетний громадянин насмілиться сказати перед богом, що він кращий за повію? Всі ви — живий бруд, і тільки завдяки диву небесної добрости ви ще не обернулися в струмки болота.
Коли він промовляв, полум'я порскало йому з очей; здавалось, жарини вихоплювались йому з рота, і хто оточував його, слухав його мимоволі.
